Людмила Крутікова — Абрамова


Людмила Володимирівна Абрамова-Крутікова
Є думка, що письменникові має пощастити не з дружиною, а з удовою. Федору Абрамову пощастило двічі: Людмила Володимирівна була його соратником, першим критиком всіх його творів, і ось уже понад чверть століття вона виконує наказ чоловіка: «Живи за двох і заверши мої письменницькі справи».

Людмила Володимирівна Крутікова народилася 23 вересня 1920 року в Петербурзі. У 1938 році закінчила школу із золотою медаллю, вступила на філологічний факультет Ленінградського університету, до початку Великої Вітчизняної війни перейшла на четвертий курс. Під час війни опинилася на окупованій території, через що після війни її не приймали спочатку на четвертий курс університету, потім в аспірантуру, створювали проблеми із захистом дисертації, звільняли з роботи. Все це вона подолала тільки завдяки силі духу, наполегливості і твердій вірі в справедливість.

На другому курсі аспірантури в 1949 році познайомилася з аспірантом Федором Абрамовим. Вони подружилися, Федір розповідав про задум роману «Брати і сестри». Поступово дружба переросла в більш глибокі почуття, молоді люди вирішили пов'язати свої долі.

У 1950 році Людмила Крутікова захистила кандидатську дисертацію в Білоруському університеті (в ЛДУ, де вона закінчила аспірантуру, її зняли з захисту через перебування на окупованій території), в 1951 році повернулася в Ленінград.

З 1951 по 1955 рік Людмилу Володимирівну не брали на роботу, вона писала статті, читала лекції в суспільстві «Знання», виступала з лекціями в Петрозаводську, Кіровограді. З 1955 року працювала на кафедрі російської мови і літератури філологічного факультету ЛДУ. Перша в Радянському Союзі почала займатися дослідженням творчості Івана Буніна, ім'я якого в ті роки віддавалося забуттю. Її статті та виступи тих років про Буніна довгий час вважалися кращими.

Федір Абрамов говорив про дружину як про своє соратника: він ділився з нею первісними задумами, читав чорнові начерки і обговорював вже готові варіанти. Бувало так, що написане піддавалося суворій критиці, і, подумавши кілька днів, Абрамов записував у щоденнику: «Люся права. Треба переробляти».

У день свого 60-річчя Федір Абрамов сказав про неї: «Я не можу не сказати (...) найдобріших слів про мою дружину, яка (...) зіграла дуже велику роль у моєму письменницької долі. (...) Мені попалася дружина, у якої з ранніх років, з юних років був загострений смак до питань моральним, духовним. І наш сімейний шлюб — це шлюб соціології і моральності. Я не можу не сказати про неї добрих слів, тому що вона мій соратник. Вона людина, без якого я взагалі-то нічого не роблю ні в житті, ні в літературі».

У 1983 році Федора Абрамова не стало і Людмила Володимирівна, відсунувши на невизначений термін задуману книгу про Буніна, повністю віддалася заповітом чоловіка: «Живи за двох і заверши мої письменницькі справи».

Вона видала шеститомного зібрання творів Абрамова, включивши в нього не видані за життя письменника твори, опублікувала його щоденникові записи, явивши світу глибинні, не зворушені цензурою думки письменника. Зібрала написані набіло глави і, відновивши по численних чернеток інше, видала незакінчену «Чисту книгу» — твір, обещавшее стати явищем не тільки в російській — у світовій літературі. Вона склала та видала кілька десятків збірок Абрамова, супроводивши кожен унікальною вступною статтею та примітками. У 1985 році вийшла її власна книга про Федора Абрамова — «Будинок в Верколе».

Веркольскій літературно-меморіальний музей Ф.А. Абрамова в Верколе створений в чому завдяки її зусиллям, і сьогодні вона підтримує його. Людмила Володимирівна практично поодинці, без допомоги громадських організацій, домоглася в 1990 році повернення Веркольского монастиря Православної церкви, допомагала збирати кошти для його відновлення. Вона організувала масштабні заходи до ювілеїв Федора Абрамова, приймає і консультує всіх, хто займається творчістю її чоловіка: журналістів, режисерів, аспірантів та професорів з Росії, Німеччини, США.

Сьогодні вона продовжує займатися виданням книг Федора Абрамова, пише книгу спогадів і мріє створити фонд «Відродження Пінежья» і друге Золоте кільце Росії, до якого мають увійти, крім Верколи, Сура — батьківщина святого Іоанна Кронштадського і Чакола — батьківщина «всеросійської бабусі», геніальною Пинежской сказительниц Марії Дмитрівни Кривополенова.