Саша Чорний


Саша Чорний
Саша Чорний — псевдонім знаменитого сатирика Олександра Михайловича Глікберга. Псевдонім був узятий з самої плоті життя. Саша народився 13 жовтня 1880 року і виріс в Одесі, у великій єврейській сім'ї, де було п'ятеро дітей, з яких двоє були Сашамі. Світленька звали білим, а темненького чорним. Через існуючого тоді в гімназіях ліміту учнів-євреїв, Саші було неможливо поступити в гімназію. А коли батьки раптово вирішили хрестити всіх дітей, вчитися, на думку Саші, було вже й пізно.

Він втік до Петербурга, але незабаром зрозумів, що самотужки йому там не вижити. На листи батьки не відповідали, даючи Саші зрозуміти, що він сам вибрав свій шлях. Від голодної смерті Сашка врятував багатий житомирський чиновник, який прийняв його в свою сім'ю.

Вся подальша біографія Саші Чорного — це біографія поета-сатирика. У 1905-1906 роках він активно співпрацював з різними сатиричними журналами: «Альманах», «Журнал», «Молот», «Маски», «Лісовик». Але одна з його публікацій у «Глядача» від 27 листопада 1905 справила такий скандал, що журнал закрили.

Перший же збірку віршів Чорного «Різні мотиви» (1906) був заарештований. Щоб уникнути арешту самому, він разом з дружиною виїхав до Німеччини, де створив цикл ліричних сатир «У німців», вірші «Карнавал в Гейдельберзі», «Корпоранти» та ін Різко зріс рівень його поетичної майстерності, розширився кругозір, що дозволило йому незабаром після повернення з-за кордону зайняти місце одного з поетичних лідерів в петербурзькому тижневику «Сатирикон», де Саша Чорний нарешті знайшов свою нішу. Його вірші в ту пору буквально заучували напам'ять, настільки вони були злободенні.

У 1910 році вийшла збірка «Сатири», що об'єднав цикли віршів, опублікованих раніше, які висміювали російського обивателя і вульгарність навколишнього його світу. Потім вийшла друга книга віршів — «Сатири і лірика» (1911). Друкувався поет і в інших виданнях — у газетах «Новий день», «Київська думка», «Російська чутка», «Одеські новини», журналах «Сучасний світ», «Аргус», «Сонце Росії», альманасі «Шипшина». Шукав опору в мистецтві, природі, дітях, народний побут, створюючи цикли ліричних мініатюр про село («Північні сутінки», «У селі» та ін), писав прозові твори — «Люди влітку» (1910), «Перше знайомство» ( 1912) та ін

Ще одним напрямком творчості Чорного були вірші для дітей, які він писав з 1911 року, а в 1912 році взяв участь у створеній за ініціативою М. Горького «Блакитний книжці» та в дитячому альманасі «Жар-птиця». Пробував він себе як перекладач з німецької, готуючи до друку «Книгу пісень» Г.Гейне (1911), «Вибрані оповідання» Г.Сафіра (1912), переклади Демеля, К.Гамсуна та ін

З початком Першої світової війни «рядовий Глікберг» подався служити в польовий госпіталь. Його вразливість мало не позбавила його розуму і життя. Тільки любляча дружина і можливість вихлюпувати враження на папір урятували поета. Враження, отримані на фронті, лягли в основу циклу віршів «Війна».

Після жовтневого перевороту він залишає Росію в числі перших емігрантів. Це рішення сильно продовжило йому життя і дало можливість радувати читачів своїми книгами ще багато років. Спочатку Чорний жив у Вільно, де ним були написані вірші про Литву, цикл «Російська Помпея», в якому поет зізнається, що для нього «немає шляхів назад», а також книга дитячих віршів «Дитячий острів».

У 1920 році поет перебрався до Берліна, де більше двох років працював у видавництві «Грані», «Російської газеті» і «Руле», в журналах «Сполохи», «Воля Росії», редагував літературний відділ журналу «Жар-птиця». Тоді ж виходить його третя книга сатир «Жага», що стала завершенням творчості Чорного-поета.

З 1924 року Олександр живе в Парижі, тепер в його творчості все більше місце займає проза: численні книги для дітей (« Біблійні казки»,«Сон професора Патрашкіна»,«Білка-мореплавательніца»,«Рум'яна книжка»,«Щоденник фокса Міккі»,«Срібна ялинка»та ін), повість«Чудове літо»,«Несерйозні оповідання»,«Солдатські казки », поема«Кому в еміграції жити добре»та інші твори.

Влітку 1930 року Саша Чорний з дружиною оселився у маленькому будиночку на півдні Франції (Ла-Фавьер, поблизу Лаванду), де і помер 5 серпня 1932 року на 52-му році життя — перенапружив серце, допомагаючи сусідам гасити пожежу. На його могильній плиті викарбувано рядок з вірша Пушкіна: «Жив на світі лицар бідний». Олександр Михайлович насправді походив на того самого бідного лицаря. Нещадний у своїй сатирі, у житті він був дуже душевним і доброю людиною. Він не міг залишатися осторонь від чужої біди.